Донбас для мене — це клаптикова ковдра дуже багатьох образів, думок та асоціацій. Саме ковдра — адже, в цьому куточку України я ще так і не побував. Тому, Донбас й досі приховується від мене за уявним покривалом, зшитим дуже багато з чого, а що за ним — сказати не можливо.
Калейдоскоп, який постійно крутиться.
1998 рік. Я їду стопом з Києва в Полтаву. Мене підбирає мужик на бусіку — виявляється, він з Донбасу. Їде порожняком. Спілкується російською, але підкреслено ввічливо. Розказує про брак європейського виховання серед земляків. Підзвозить мене далі, ніж мав. Потискає , руку і бажає хорошого стопу. Я довго дивлюсь услід його бусику здивованим поглядом. Шахтар без каски — як таке може бути?
2000-і. Сергій Жадан. Запоєм читаю його надривну прозу про безалаберну молодьож, позбавлену манер. І впізнаю всіх. Ці типажі, ці дико-екзистенційні розмови в щілинах соціального буття. Я їх всіх теж знаю, я бачив їх у Львові. Це мої львівські 90-і. Починаю згадувати своє тодішнє коло — так справді ж, купа цих всіх бродяг-студентів-хіпарів-бомжів приїхали до Львова звідкись здалеку, звідкись зі Сходу. Питати про місце походження тоді було моветоном, але заднім числом Жадан допомагає локалізувати того чи іншого мешканця дивного людського калейдоскопу 90-х. Тоді, коли потяг “Москва — Пєтушки” заїжджав через Донбас і у Львів. Коли всі були своїми людьми.
2016 рік. За дуже дивним збігом обставин у нічній кнайпі в центрі Львова я зустрічаю свого кращого друга дитинства. Він був на рік старший, вчив прогулювати уроки, майструвати нунчаки, красти ровери з під’їздів і антени з дахів багатоповерхівок. Ми обривали груші в приміських садах, стріляли з луків по сусідським курам, зрізали дерматин з дверей (не питайте нашо) і кидали скляні банки у гопників з даху. Потім він пішов в армію, повернувся іншою людиною, натякнув, що їде в Чечню і пропав. Він вмів розказувати неймовірні історії про зомбі і Фреді Крюгера, тому на Чечню я не дуже звернув увагу. Аж ось я зустрів його через 17 років. Він змінився. У кишені носив пістолет. Весь його одяг був чорним. В голові у нього навіки застряла російська куля з Чечні. Останні кілька років він провів на Донбасі снайпером. Його історії я переповідати не буду — просто не можу. Вони дуже страшні. Вони з підземного світу.
2017 рік. Фільм “Школа №3”. Я ніколи не знав цих людей. Але я дивлюся на те, як з вершини гори блимають вогні нічного донбаського містечка і вони мені дуже знайомі. У жодному кадрі немає шахтарських касок. На екрані підлітки, з якими я ніколи не пив горілку у 90-х. Я слухаю їхні історії і переживаю разом з ними. Переживаю за них. Вони теж свої. Вони з того ж світу, що і я. Вони так само бояться підземного світу, як і я. Як і ми всі.
Але я й далі так і не знаю, що таке Донбас. Він взагалі існує поза моєю головою?
