Вчені кажуть, що уявлення можуть передаватися від однієї людини до іншої, як віруси. Чи як блохи.
Одна з речей, яку я привезу з собою додому з Миколаївки, – це уявлення про чудове місце «За парком». Всі школярі-учасники проєкту, з якими я розмовляв, багато разів згадувалице місце. І щоразу з захопленням і якимось теплим почуттям. «За парком» – це широкийсхил, який починається за парком і простягається трав’яним пустирем кудись далеко вниз.Він заміняє місцевим підліткам дуже багато місць, відсутніх у Миколаївці. Сюди ходятьзамість кінотеатру. Замість кафе. Замість парку. Тобто, в Миколаївці є парк, але вінзанедбаний, і підлітки воліють пройти через нього і отаборитися за ним – «за парком».
Всі розповідають, що дуже люблять проводити тут час. Хоча, кожен йде сюди за чимосьтрохи іншим.
Хтось любить приходити великими компаніями, так щоб розбитися на маленькі купки іперебувати ніби і у вузькому колі, а ніби й у широкому гурті. На «за парком» є залишкибетонного паркану, який мав колись загороджувати територію парку. На цих залишкахдуже зручно сидіти, їх багато – і кожна пара чи тріо чи квартет може на них тимчасовоусамітнитись.
Хтось любить зайти кудись вглиб схилу, так щоб довкола тільки трава, кущики і коров’ячікізяки. Щоб небо над тобою було настільки широким, настільки дозволяють законикосмосу.
А для декого «за парком» – це насправді гаражі, до яких треба пройти доволі далеко черезувесь схил. Гаражі приваблюють своїми дахами. Влітку смолянисте покриття тепле,можна грати в карти, говорити про інтимне, а можна просто слухати шелест трави на вітрі.Ще на гаражах є всілякі цікавинки – типу, злих дядьків з сокирами, або глибоких бетонних підвалів, наповнених водою і населених дивними тварями.
В Миколаївці немає кінотеатру. Дивитися широкоекранне кіно їздять у Слов’янськ. Але частіше йдуть «за парком». Замість блокбастерів тут можна дивитися на прекрасний супер-широкоекранний захід сонця. На дахи і освітлені вікна Старої Миколаївки, що розкинулась внизу між пагорбами. Вони дійсно так роблять, миколаївські підлітки. Якщо немає часу чи грошей на поїздку у Слов’янськ, вони не сидять вдома чи в підворітнях, вони йдуть дивитися на захід сонця «за парком». Або на нічне зоряне небо. Це дійсно дуже популярний вид літнього дозвілля. Приходити утрьох чи удвох і мовчки дивитися на небо. Час від часу може спалахнути якась розмова про важливе. А потім знову тиша, шум трави і зоряне небо.
Я почув багато маленьких історій про те, як школярі ходять «за парк», про те, що вони там роблять, про що говорять. Кожна окрема історія не розповідає нічого важливого – так, мила підліткова повсякденність. Перші закоханості, компанійські випивання, розказати секрет подрузі. Але вислухані разом, вони дають якесь живе уявлення про дуже значиме і дуже хороше місце. Все, що там сказалося, почулося, відчулося чи подумалося, має якийсь свій особливий присмак магічності. Там присутнє якесь таке глибоке відчуття спокою і миру, яке більше ніде не може існувати в чистому вигляді. А там існує. Ну, майже в чистому.
Мене туди теж зводили. Як раз під захід сонця. Довго не були, бо листопад, холодно, вітер. Пожухла трава. В таку пору там особливо робити немає чого. Але те, як вагомо розливаються промені червоного сонця по всьому схилу, заповнюючи повітря якимось космічний ефіром, я запам’ятав. Це вже моя особиста історія цього місця. Вона стала частинкою того уявлення про «за парком», яке мені передали підлітки Миколаївки, учні школи №3. Уявлення, зокрема про те, що на світі існують місця, які не збудуєш з нуля, типу сучасний кінотеатр. Місця, які треба довго ростити разом з іншими під світлом зірок.
(Андрiй Бондаренко, драматург)
