“А там – Дебальцево!” Марина вказує праворуч, у бік крутих донбаських пагорбів, де сталася найстрашніша трагедія цієї війни. Ми стоїмо “на бугрі” (так тут називають холмисту місцевість) та збираємо терен. Праворуч – ДНР і поле. Ліворуч – ЛНР та інше поле. До Стаханова чи Кірова лічені кілометри.
“Я називаю це дорогою життя”, – каже нам Марина, директриса Троїцької школи. У школі 30 дітей разом з дитячим садком. Шкільний автобус не вміщає всіх, тому навчаються по черзі. Карантин та дистанційне навчання – “шуточки” у порівнянні з тим, що міни залітали на шкільне подвір’я ще у минулому році.
“Дорога життя” – єдиний шлях від прифронтової Попасної до селища Троїцьке на фронті між двох “народних республік”. П’ять днів на тиждень Марина із вчителями трясеться 12 кілометрів розбитою снарядами грунтовкою. Опалення у автобусі не працює. Коли ми їхали сюди вперше, стояла тепла осінь, а сьогодні зранку випав перший сніг. “А це, взагалі, безпечно?” – ми трохи в ахуї, але намагаємося бути делікатними. “У декого “на тій стороні” батьки служать, не будуть же вони по своїм дітям стріляти?” – пояснює нам місцеві розклади Марина.
По дорозі на Троїцьке ми проїзджаємо Новозванівку – село на другій лінії оборони. “Тут люди не живуть, тільки військові,” – каже хтось із вчителів. Ми мовчки їдемо повз розквартировані батальйони, гармати, будинки без даху та городи, перетворені на бліндажі. Війна є війна, що тут скажеш?
“Ви терен у морозилку покладіть, терен холод любить. Потім з нього компот смачний. Морозом прибитий він стає солоденький як вишенька,”- повчає нас Марина, а я думаю: (блять) ну який терен? Як ви тут взагалі живете?
На спуску з чергового бугра – блок-пост. За ним жовто-блакитна зупинка та купка дітей із молодших класів. Солдат не поспішає відкрити шлагбаум, а по снігу важко маневрувати між протитанкових бетонних конусів. Наш водій помітно напружується. Але все в порядку, блок-пост пройшли і перші діти в автобусі. Їх одноразові медичні маски виглядають так, ніби не змінювалися кілька тижнів. Багато хто проходить температурний скринінг, натягнувши на обличчя шарфи. Невидимий Коронавірус у порівнянні з тим, що вони бачать кожного дня – взагалі не страшний.
Селище Троїцьке простягнулося на 9 кілометрів: якщо на одному кінці стріляють, то на іншому не чутно. Частина села – фактично “сіра зона”. До школи три блок-пости. Остання зупинка – біля будови, схожої на радянську тракторну бригаду. Тепер тут стоять бригади військові. Батьки привозять сюди дітей на квадроциклах.
Троїцька школа у 2014-2015 роках була практично зруйнована, у селі йшли танкові бої. Біля школи – обеліск загиблому солдату-львів’янину та червоно-чорний прапор. Не всі місцеві згодні з таким рішенням директриси-Марини. Табличка на дверях каже, що відбудовували школу коштом USAID та японських платників податків. Ми ж робимо “Місто з собою” за рахунок платників податків німецьких. Це багато що пояснює про державу Україна.
У моєму дитинстві казали “за бугром”, маючи на увазі закордоння, благословенний світ західного капіталу, репрезентований у пост-радянській Україні польськими жуйками, Кока-Колою та німецькими відеомагнітофонами Grundig.
На Донбасі “за бугром” – зовсім інше. Закордоння тут у п’яти сотнях метрів від школи: пагорби, потім українські позиції, річка Лугань, позиції ЛНР та село Калиновка у невизнаній “народній республіці”. Тут все так поруч. За місцевими легендами від церкви біля школи до Калиновки веде тунель. Але туди краще не ходити. Розмінування триватиме п’ятдесят років.
У полі серед мін та вцілілих снарядів двох війн стоїть школа, навколо все поросло травою та очеретом. По діагоналі від школи – стара троїцька церква без куполів. У 2015 році бойовики прицільно стріляли по них, поки не збили. Місцевий священик зі Львова поїхав геть разом із сім’єю після того, як бойовики відвезли його “на той бік” хрестити військову техніку ЛНР. Замість львів’янина – колишній вчитель праці та ДПЮ із цієї ж школи, любитель кагору з гербом Магадану на заставці телефону.
Відчуття повного сюрреалізму не полишає тебе тут ні на хвилину.
Наступним вечором ми з Настею за рецептами з сайту eda.ru варимо компот із терену. Забагато цукру з корицею. Але компот справді смачний. Особливо з горілкою. Головне, не засиджуватися допізна – завтра вставати о шостій ранку на шкільний автобус.
У Троїцькому табличка з назвою села є лише на в’їзді: “Троїцьке” чорним на обгорілому листі оцинковки. На виїзді із села перекресленого знаку “Троїцьке” немає. Тільки два одиноких стовпчики та знак “Небезпечні повороти”. Із Троїцького не можна виїхати. Частина його назавжди лишається у твоєму серці. І нехай це буде метафора, а не уламок від міни. Добре б, якби не уламок.”
Куратор проєкту Ден Гуменний про прифронтове селище Троїцьке, де ми втілили у 2020 році другу прем’єру проєкту “Misto to Go”
