Комишуваха

“ПеГеТе – це село, яке хотіло стати містом, але так і не стало,” – пояснює Віктор, наш друг, у минулому – мєнт, а зараз – директор попаснянської школи. Ми погано спали цієї ночі плюс чотири блокпости – і жарт не заходить. Під час війни Віктор разом з Толіком – місцевим фізруком та депутатом давно спочилої у Бозі “Партії Регіонів” – залишилися у місті та ходили на роботу. А після війни – латали дірки у розбомбленій школі.


Тут всі кажуть “після війни”, маючи на увазі активні бойові дії у місті. Не залітають міни у місто, а лише по дачам – от і закінчилася війна.


“У нас вже місяць тихо”. Кілька хвилин ми їдемо мовчки.


Через якесь непорозуміння, у Луганській області дві Комишувахи – одна під контролем України під самим боком ЛНР, інша – на непідконтрольній території. 2058 жителів проти 11. “Кожному дано буде за вірою його.” Кожному по Комишувасі.


“Тут до війни була німецька колона, – ми дивимось на випалене сонцем поле біля Александрополя. – Тут німці до війни жили. Реальні німці”.


Німців на Донбасі завжди було багато. Протестанти-меноніти переселились сюди з Хортиці, купили у Бахмутському повіті 13 десятин землі, побудували сім селищ, одне з них – Нью-Йорк. Зараз це “станція Фенольна” на краснолиманському напрямку.


“Тут Ленін був з Карлом Марксом. Краще проїхати ось там. Ось тут направо, бо клуб заважає”. Біля місцевого клубу водій показує на розвалений барельєф з русалкою і цицьками з гіпсу: “Треба було з бронзи лити, щоб воно якусь цінність мало”. Підїжджаємо до школи, а я думаю про німців-менонітів – пацифістів, яким віра забороняє брати до рук зброю. Як їм було, коли інші німці приїхали на танках у країну, що стала рідною? Чи їх депортували ще до цього? Чи..?


“У школі 128 дітей разом з дитячим садком,” – нас зустрічає статна директриса, на голову вища за нас з Віктором разом узятих. Вона проводить екскурсію, показує стіну для скелелазіння із розмальованих радянських парт, і я думаю, що нічого більш дивного вже не буде. Нас приводять у цех “УПК” – навчально-практичний комбінат з верстатами для металообробки. Посеред нього – величезний батут. Дивне лише починається.


Знадвору, захаращеного металевими грибами-мухоморами, виводять десяток дошкільнят, вони слухняно петляють повз верстати до своєї групи. 


“А тут у нас буде молодіжний хаб,” – впевнено говорить директриса, стоячи у проході до розбитої котельної. Я думаю “блять”, але вголос сказати це соромлюся. Мені б вашу віру!


Піднімаємось на другий поверх – там виставка місцевого художника. На центральній стіні – кострубата репродукція “Сікстинської Мадонни”. “Він вже помер,” – говорять нам. Яна робить нотатки у телефон, а я думаю: “Як добре, що помер. Не доведеться брехати, що його роботи вражаючі”.


У Комишувасі дороги відсутні як клас, але грунт для сучасного мистецтва (на мій снобский погляд) – вражаючий. У кострубатій Мадонні, радянських мухоморах та стіні для скелелазання душі більше, ніж у всіх київських театрах разом узятих.


Вже в Інтерсіті дорогою додому на кордоні сну та бадьорості я розмірковую, чи є сучасне мистецтво у Л/ДНР? Класно, якби було.


“Життя прекрасне, коли ти живеш, а коли тебе живуть – то не дуже”. Так написано в одній з нотаток Яни. Ми так і не згадали, хто це сказав. Можливо, Віктор. Але точно не Ленін з Карлом Марксом.


Підїжджаємо до Полтави, знову з’являється інтернет і в месенджер приходить картинка. Донецьк, недобудований готель і на обдертих цеглинах графіті  “Сонце України встає на Донбасі”. І як із цього зробити текст для сайту?


Я дивлюся на фото донецьких партизан та думаю, як гарно було б приїхати на Донбас у справжнє “після війни”, а не у це “вже місяць тихо”. І просто подихати: вугіллям, сіллю, весняним полем, снігом, морем, коксохімом, спаленою “зеленкою”, сушеною рибою, потом, кров’ю, свободою. А потім просто сісти під металевим мухомором і нарешті заснути щасливим.

Ден та Яна Гуменні, вересень, 2020.