Безумно люблю Николаевку, когда на праздники все выходят из своих квартир, и город наполняется людьми и такой дружной атмосферой.
Дарія Мозгова (10 клас)
Марія Ніколаєва (10 клас)
Звёзды, не загороженные высотками, светят здесь намного ярче, лето тут пахнет зеленой травой и свежестью, а не пыльными дорогами.
Николаевка это место, где все мы учились жить.
Марія Цапенко (10 клас)
Мне нравится природа этого места. Тут можно наблюдать красивые пейзажи из любого уголка города. Если вы хотите побыть в одиночестве,то этот город для вас. Он буквально пропитан тишиной, что я очень ценю.
Аліса Кузнєцова (випускниця)
«Коли я жила у Миколаївці, мене турбувала одна річ, про яку я багато думав. Я подумав про те, як я одягаюся, чим займаюся і що кажу. Якщо ви тут зробите дурну справу чи скажете це, давно всі люди в Миколаївці запам’ятають вас.
Вікторія Городинська (випускниця)
Николаевка – город перепадов. Скорее – это город, который может подстроиться под всех жителей и гостей. Хочешь пострадать о войне и разрушенных судьбах, – тут тебе воспоминание о сгоревшем доме и разрушенном подъезде, хочешь вспомнить советскую архитектуру и наследие советской власти, – стоит только пройтись главными улицами и уловить этот аромат.
Георг Жено: Моя Миколаївка
2014 рік: чотириденна війна в Миколаївці. Чотири дні, за які діти стали дорослими. Чотири дні, за які всі в цьому місті зрозуміли, чого варте життя. Ті, хто лишився у місті і пережив усе особисто. І ті, хто поїхав геть, і переживав за рідних та друзів. Чотири дні, за які люди цього міста наблизилися один до одного.
Миколаївка. 1500 жителів. Донецька область на Сході України. Промислове місто. Радянські житлові будинки. Електростанція – “Станція”.
Мало можливостей для рекреаційних заходів. Дорослі щодня борються за матеріальне виживання, але діти та підлітки мають бажання жити. Жити гарним життям. Напротивагу статичності радянської архітектури міста.
Більшість дорослих працюють на місцевій “Станції”.
“Серце міста” – так стверджує 15-річний студент Влад.
Навколо міста: мальовнича природа. Один космос влітку, зовсім інший – взимку.
Я їздив на Донбас останні 5 років і більшу частину цього часу провів у Миколаївці. Це було перше місто, у яке я потрапив більш-менш випадково.
Наприкінці 2014 року ми домовились обговорити спільний театральний проєкт з українською драматургинею Наталею Ворожбит – проєкт про Майдан. Щойно ми зустрілись у Києві, Наталя сказала мені, що завтра поїде до невеликого містечка на Донбасі, яке сильно постраждало від війни. “І якщо хочеш, їдь з нами”.
“Новий Донбас” під керівництвом Лариси Артюгіної допоміг відновити тут школу, яка сильно постраждала. Під час першого візиту – матеріально: лагодили дах. Відремонтували актовий зал, розбитий снарядами.
На вокзалі у Слов’янську мене зустрів проєктний менеджер Олександр Фоменко і ми разом на мікроавтобусі поїхали в Миколаївку. Через Слов’янську, через Семенівку. По дорозі я бачив руїни, напівзруйновані будинки, стіни, у які втрапили снаряди і кулі. Зупинились на перехресті в Семенівці: навколо все зруйновано, ніхто нічого ще не прибрав. На вулицях всюди бите скло і сміття, серед нього бачу дитячий чобіток. Потім раптом, зі снігу, над величезною старою будівлею, вимальовуються руїни. “Колишня психіатрія, яка служила штабом сепаратистів”, – пояснив Сашко
В Миколаївці ми ходили тільки по тротуару і ніколи по землі: боялись залишених там мін. І ходили ми виключно групами. Місцеві не були надто дружніми до волонтерів, було кілька образ, але в основному їхнє ставлення можна було відчути по поглядах. Десь двадцять волонтерів з учнями і вчителями після ремонту школи підготували свято Святого Миколая. На його честь назвали місто, але раніше це свято ніколи тут не відмічали.
Я не надто обдарована людина в технічному плані, тому був для волонтерів лише умовною підтримкою в ремонті та приготуванні свята. Ще я дуже хвилювався, бо до цього моменту ніколи не бачив людей, які б з такою любов’ю займались своєю справою, як ці волонтери. Через це я закохався у них та в Україну.
Тоді у добровольця Аліка Сардаряна виникла ідея, що я повинен зіграти роль святого Миколая. На той момент у мене було довге волосся, а іноземний акцент і конституція тіла допомогли досягти додаткової аутентичності.
І як святий Миколай я обійшов всі молодші класи. Учні перших та других класів точно вірили, що я святий Миколай, але в третіх класах вже виникали питання та підозри. Рік потому в місцевому АТБ мене помітив школяр і побіг до мами зі словами “Мама, мама, там святий Миколай”.
Але головне – мене попросили прочитати понад сто листів школярів, написаних до святого Миколая:
“Святий Миколай, я хочу мир в Україні та маленького песика”,
“Святий Миколай, я хочу мир в Україні та щоб ніхто більше не стріляв у моїх батьків”,
“Святий Миколай, я хочу мир в Україні і останній Айфон”.
Я не святий Миколай і не можу принести туди мир. Але я хочу одного: допомогти цим дітям, які так брутально втратили довіру до дорослого світу – хоча б частково її повернути. Я розумію, що дорослий світ, який може таке зробити з людьми, викликає мало довіри. Але я не вмію займатись нічим, окрім театру. І я знаю, що театром нікого не можна вилікувати – але якщо займатись ним з відкритим серцем, це справді має лікувальну силу.
Я бачив бажання молодих людей в цьому місті поговорити з кимось поза школою і сім’єю: виговорити те, що оселилось в глибині душі під час війни. Ми з Наталею Ворожбит хотіли створити театр, в якому наші учні могли бути почутими. Не тільки в Миколаївці, але й по всій Україні і закордоном. Ми дуже хотіли, щоб вони більше не відчували себе жертвами, а навпаки, героями своїх історій, які зі сцени допоможуть й іншим пережити цей непростий час.
П‘ять років потому, ми реалізували понад двадцять проєктів з учнями в Миколаївці. З учнями цієї школи я ставлю театральну казку “Момо”, а мій співрежисер – Вікторія Городинська. Коли їй було 13, вона брала участь в наших перших проєктах в Миколаївці. Зараз їй 18 років і вона навчається в університеті Карпенка Карого в Києві.
Один з найбільш красивих моментів відбувся цього літа – на репетицію казки до нас прийшли випускники школи, з якими ми робили наш перший випуск тоді. Їх коментарі та поради стали були дуже помічними для нас.
Я дуже сподіваюсь, що з ними ми будемо і далі займатись з новими поколіннями школярів міста Миколаївка.
У мене є відчуття, що найбільший конфлікт тут, в Миколаївці, зараз відбувається не між сепаратистами, російськими військами та Україною, а між сучасною Україною та її радянським минулим. І саме це минуле завдає найбільших ран людям тут.
