Попасна

«Что я думаю о Попасной – что это город без границ, делай всё что хочешь, лично для меня».

(Леонід Бондаренко, учень школи №1 м. Попасна)

Віола Стороженко (10 клас)

Попасную можно сравнить с маленькой доброй женщиной, которая работает певицей в кабаке. По утрам на которую ты смотришь сонными глазами, она же в ответ кидает первые лучи солнца. На ней уже немало морщин и трещин, но она старается быть новее, и получается это у неё довольно неплохо. Мы ходим по нашим укромным местам, времена меняются, но она остается собой. Иногда кажется, что эта чертова железная леди, которую никто и ничто не сломает.
Мне кажется что мы друг друга, хоть и не всегда, но понимаем, иногда когда за окном гром и молнии ты думаешь: «Что за стерва, почему она злиться?!». А иногда, когда моросит мелкий дождик, ты плачешь вместе с ней, или ночью ворочаясь в кровати ты не можешь заснуть, поэтому садишься за стол начинаешь мечтать вместе с ней глядя на чудную луну.

Ден Гуменний: Моя Попасна

“Над тюрьмою полночь вся чернее сажи, юную Катюшу обвинили в краже. Опер на допросе смотрит мутновато, а девчушка плачет: “я не виновата…””.
Пристойна маршрутка-мерседес на семеро людей. У салоні нас вісім, бо контужений дядько-вояк їде у мене на колінах із госпіталю до своєї частини за паперовою довідкою. Мерседес мчить нас по розйобаному мосту з Харкова через Слов’янськ та Бахмут до Попасної. Назустріч їде московський рейс. Їх тут п’ять щодня з Лисичанську та один з Костянтинівки.

Наш німець ледве не врізається у “москвича”, але якось проскакує. На приспіві “Воровайок“ починається пилова буря. “Зєльонка” вздовж пшеничних полів випалена і ніщо не зупинить східні суховії. Десь далеко справа бахкає – там вже Стаханов. А наш шлях – повз блокпост наліво біля жовто-блакитного розстріляного знаку…

Чи знав я про таке місто як Попасна до початку війни? Чи знав я про десятки подібних до нього міст до початку війни? Чи вважав я ці міста – Україною? Чесно кажучи, мені було похуй. Якщо не до початку війни, то напередодні Майдану – точно. Було похуй, як і більшості українців похуй на них дотепер. Луганщина – то така terra incognita України, “город, которого нет” із пісні для серіалу про бандитів. Луганськ – то міфічний край десь у сраці України, де могли жити лише шахтарі, наркомани, алкоголіки, місцева номенклатура та інші невдахи, які не спромоглися виїхати до столиці. Чи хоча б до Харкова чи Одеси. Чи до Донецька. Але зараз Донецьк теж “город, которого нет”. Для мене місто – це люди. Чи знав би я всіх цих людей без війни? Чи був би я тим, ким є зараз, без війни? Не знаю.

Але тут все по-справжньому. Тут у передпокоях війни відчуваєш життя повніше. Тут все контрaверсійно та критично, тут найкрасивіше, що я бачив у своєму житті: як о п’ятій годині ранку після обстрілів горять українські поля, а зі Стаханова, з так званої “ЛНР” сунуть вранішні тумани. …Маршрутка-мерседес виринає з пилюки навпроти знаку “ПОПАСНА” – біля нього парочка на розйобаних “Жигулях” робить селфі. “Якась діч,” – думаю я. Проходить кілька років і я розумію, що все це – не діч, що все це – просто таке життя.

“Катя, Катенька, Катюша, сердце рвется из груди. Слезы льются, слёзы душат, что там будет в впереди?..”